пишу зараз книжку про місцеву лікарню. маю трошки часу, та й знайомі лікарі попросили - чому б і не допомогти. та книжка, а ліпше назвати її інформаційний альбом-вінєтка, бо багато фоток і мало тексту, попри свою начебто незначну інформаційну наповненість, забирає багато часу і, що варто замітити, нервів. писати, збирати інформацію, фотографувати складно з народом, який не йде на контакт. от нині 3 години чекав на відділення щвидкої допомоги, а коли домігся зустрічі (і нашо мені воно?), почали як діти падати на мороз. то їм додому вже тре, то вони не хочуть надягнути халат лікарський, то один медик не хоче сісти до фотографії, бо він, бачте, тільки і стоятиме, нахмуривши свою неголену пику. хочу інформацію по відділенню - нема головного. питаю чи ж серед вас головний, відподь "так". питаю хто - мовчать. а потім різко починає якась лікарка кричати, шо то типу вона головна, але вона не знає. короче, дурдом-веселка. напишу до кінця книжку і навіть не згадуватиму той жах. наче дорослі, а як діти...

займаюся з 2006 року, разом з колєгом по цеху, tdyoma, регіональним інтернет-ресурсом - візитною інформаційною сторінкою рідного міста Копичинці. Глянучи на нашу роботу, можна на перший погляд сказати, що все дуже просто. А не так то і просто, панове. Здавалось би, 6 тисяч всього жителів, з них заледве тисяча читає наш сайт, а з тисячі бодай 10-15 активно коментує статті. Сайт у формі блогу з відкритим доступом для всіх охочих, але той доступ попередньо погоджується. Тож проявляємо політику сводоби слова. Але та сводоба зайшла настільки далеко, що я дуже часто отримує дзвінки від керівництва шкіл міста, лікарень, міської ради і так далі... Не зі словами подяки, звісно. А причому тут ми, коли автор несе відповідальність. Пояснень розуміти ніхто не хоче. Місто живе у своїй струї. І з однієї сторони я радий конфліктам, бо ніхто не сидить на місці, щось робить і, відповідно, дізнаються вголос що одне про одного думають. Але з іншої сторони набридло бути посередником між ними. Я ж не священник. Тож  цілком можливо, що сайт, по якому я взявся писати бакалаврську, скоро знайде своє місце на інтернет-цвинтарі.

Ну капець. Вчора купую квиточок додому з Києва. Молоденька і приваблива ззовні, але видно зсередини трішки "тронута", касирша вводить дані пасажира.  Я просто офігів, коли замість свого прізвища Ухач побачив на табло зрусифіковане Ухачов. Добре, що в той час дивився на зовнішній екран покупки, а не на молодичку. Ну я всьо розумію, але щоб мене, західняцького хлопа, отак обізвати?! На щастя касирки, в мене серце толерантне, а то б було шкандалів. Тим не менш, як можна настільки помилитися, переписуючи зі студака?! :)

Гуляючи минулими вихідними по львівському "Вернісажі" (ринок сувенірів) випадково підслухав кумедну розмову. Текст пишу в оригіналі і, що дивно, він російською мовою:

 - У меня с женой полная гармония, - каже один дядечко продавщиці.
 - А как это?" - дивується та.
 - Она мне не дает, и я ёё не хочу!

=)